Лекція: Вступ. Сучасна політична карта світу




Скачати 329.01 Kb.
НазваЛекція: Вступ. Сучасна політична карта світу
Сторінка1/2
Дата05.04.2013
Розмір329.01 Kb.
ТипЛекція
nauch.com.ua > География > Лекція
  1   2



Лекція: Вступ. Сучасна політична карта світу
1. Вступ. Економічна і соціальна географія світу як галузь
географічних знань


2. Політична карта світу та її особливості

3. Типологія країн сучасного світу

4. Державний лад країн світу. Класифікація країн за особливостями географічного положення, площею та чисельністю населення

5. Міжнародні організації

картинка 36 из 5443

1. Вступ. Економічна і соціальна географія світу

як галузь географічних знань.
Економічна і соціальна географія є основним осередком суспільної географії — сукупності всіх географічних дисциплін, що займаються вивченням суспільних явищ.

Економічна і соціальна географія світу — це суспільно-географічна наука, предметом вивчення якої є загальні закономірності розвитку та розміщення населення і господарства на земній кулі, а також в окремих регіонах та країнах. Найважливішими цілями її дослідження є пошук раціонального розселення і розміщення господарства та оптимізація відносин між розвитком суспільства і природи

У своїх дослідженнях економічна і соціальна географія використовує такі основні методи: картографічний, статистичний, порівняльно-географічний, історичний.

^ Картографічний метод передбачає складання та аналіз тематичних карт світу, окремих регіонів і країн.

Статистичний (математичний) метод полягає в аналізі цифрових даних та побудові на їх основі найрізноманітніших графіків, діаграм, карт для всебічного аналізу сучасного стану й визначення тенденцій розвитку соціально-економічних процесів і явищ.

Для складання прогнозів щодо ефективного розміщення нових галузей та підприємств на певній території застосовують порівняльно-географічний метод, який передбачає зіставлення різних регіонів, країн, міст та ін.

Усі сучасні економіко-географічні процеси є результатом тривалого історичного розвитку. Тому, вивчаючи формування територій держав, їх заселення та господарське освоєння, використовують історичний метод.

Регіональна економічна і соціальна географія світу має тісні зв'язки з іншими напрямами географічної науки, зокрема широко застосовує також теоретичні положення розміщення продуктивних сил, світового господарства, розселення населення тощо. Теоретичні знання будь-якої галузі науки формуються з найсуттєвіших елементів, представлених науковими географічних досліджень концепціями та гіпотезами, які об'єднують певні погляди на сутність досліджуваних процесів та явищ.

Шкільний курс соціально-економічної географії світу складається з двох розділів: «Загальна економіко-географічна характеристика світу» і «Регіони та країни світу».

З першого розділу ви дізнаєтеся про політичну карту світу та етапи її формування, сучасну економічну типологію країн і розмаїття державних устроїв у світі, міжнародні організації та провідні напрями їхньої діяльності. Ознайомитеся також з демографічними, сировинними, економічними, екологічними та іншими глобальними проблемами людства. Поміркуєте, що очікує на нашу цивілізацію в майбутньому. По-новому подивитеся на місце України в сучасному світі, порівнявши особливості розвитку її населення і господарства з відповідними відомостями про інші держави.

В основу другого розділу покладено регіональний та країнознавчий принципи. У ньому подано загальну економіко-географічну характеристику різних регіонів з їх специфічними особливостями. У другому розділі ви ознайомитеся з окремими країнами: США і Японією — лідерами світового господарства за багатьма показниками; Великою Британією, Францією, Німеччиною та Італією, які становлять основу європейської економічної системи; переселенськими країнами Канадою й Австралією, що за порівняно короткий проміжок часу досягли високих економічних показників; Китаєм та Індією, відомими найбільшою чисельністю населення; країнами-сусідами України, які мають схожі з нашою державою проблеми економічного і соціального розвитку.

Таким чином, шкільний курс соціально-економічної географії дає уявлення про територіальну організацію суспільства у різних регіонах та окремих країнах світу.
2. Політична карта світу та її особливості.

У широкому розумінні слова політична карта світу є зібранням відомостей про політичну географію світу. У вузькому розумінні — це географічна карта, на якій кольором показано поділ світу на держави та залежні території з нанесенням існуючих кордонів. На ній також позначені столиці держав та інші великі міста, найважливіші транспортні магістралі.

Держави — суверенні політичні утворення, що здійснюють владу на певній території та забезпечують в її межах господарську діяльність. Головне місто держави — столиця — адміністративно-політичний центр країни. Зазвичай столиця є місцем перебування найвищих органів державної влади, військових, судових та інших установ. Кожна держава має свої атрибути: прапор, герб, гімн, мову, грошову одиницю.

Обмежує територію країни державний кордон — вертикальна площина, що відокремлює її від інших країн.

^ До складу території держави входять: площа суходолу, що обмежена державним кордоном, включно з надрами, внутрішніми водами, а також повітряний простір над державою.

Згідно з Конвенцією ООН з морського права власністю держави є територіальні води — акваторія моря або океану, що прилягає до берега в межах 12 морських миль (22,2 км). Крім того, нині 40 % Світового океану поділено на морські економічні зони завширшки понад 200 морських миль (370,4 км) та на глибину шельфу до 500 м. У межах своєї морської економічної зони держава розвідує і розробляє мінеральні та біологічні ресурси, споруджує і використовує штучні острови, веде наукові дослідження.

Непорушність державних кордонів означає визнання їх іншими країнами, тобто відсутність територіальних претензій та неможливість їх перетину без узгодження з даною країною.

Існують так звані спірні території, на які претендують декілька держав. Як правило, такі «гарячі точки» є наслідком штучного проведення кордонів, які не враховують національних ознак. Часто це пов'язано з колоніальним минулим країн. Звідси беруть початок регіональні збройні конфлікти. Таких міждержавних сутичок трапляється в середньому по 10 на рік.

^ Залежні території (колонії) —це країни, що перебувають під владою іноземних держав-метрополій. Вони позбавлені політичного суверенітету й економічної самостійності. Управління ними здійснюється на основі спеціального режиму. Головне їх місто називають адміністративним центром. На політичній карті колонії позначені тим самим кольором, що й країна-метрополія, яка ними володіє.

Політична карта нестабільна. У процесі історичного розвитку утворюються нові держави, змінюється їхній політичний статус, країни об'єднуються та втрачають свій політичний суверенітет, уточнюються кордони, змінюються назви держав. Інколи столиці переносять до іншого міста або змінюють їхні назви. Усі ці перетворення фіксує політична карта світу. Головною її властивістю є динамічність, тобто здатність постійно змінюватися.
Періоди та етапи формування політичної карти світу.

Постійно змінюючись, сучасна політична карта світу пройшла тривалий шлях формування. В її розвитку умовно виділяють чотири періоди, кожний з яких має свої особливості: античний (до V ст.), середньовічний (V-XV ст.), колоніальний (XV — початок XX ст.) та новітній (ХХ-ХХІ ст.).

Античний період був початком формування перших держав. На політичній карті того часу з'явилися Єгипет, Месопотамія, згодом — Стародавня Індія, Стародавній Китай, Стародавня Греція. Пізніше виникли нові імперії: Олександра Македонського, Римська імперія, що підкорили величезні території Середземномор'я.

Середньовічний період ознаменувався занепадом та розпадом величезних імперій у Європі. Натомість формувалися нові держави. Так, на сході Європи у VII-IX ст. утворюється держава Київська Русь. Вона, як й інші держави, зазнала феодальної роздробленості. Роздроблені європейські держави стали об'єктом загарбання арабів, монголів, норманів. Це змусило феодальні князівства об'єднуватися. Так, у Європі виникають нові могутні держави, які самі починають захоплювати великі території в різних частинах світу. Спочатку це були Іспанія і Португалія, а згодом — Англія і Франція.

Колоніальний період розпочався з пошуків Іспанією та Португалією — двома великими морськими державами того часу — судноплавного шляху до Індії. Це привело до відкриття у 1492 р. Христофором Колумбом Америки. З цього часу починається період поділу світу на колоніальні імперії. У Центральній та Південній Америці, яку в XX ст. назвуть Латинською через панування тут латинської католицької церкви, виникають колонії Іспанії. Португальською територією стає Бразилія. Португалець Васко да Гама у 1498 р. досяг Індії, обігнувши Африку. Португальці облаштовують свої колонії на деяких узбережжях Африки та на заході Індії, проте вглиб суходолу не просуваються. Московська держава завойовує території Поволжя, Уралу, Західного Сибіру.

У XVII-XVIII ст. центром політичного та економічного життя в Європі стає Англія. Згодом вона, створює найбільшу в історії людства Британську колоніальну імперію, до складу якої увійшли Північна Америка, Австралія, Нова Зеландія, Південна Азія, Східна та Південна Африка, деякі країни на узбережжі Гвінейської затоки Африки та багато островів в Океанії. Франція, що пройшла крізь горнило буржуазної революції та наполеонівські війни, набуває сучасних меж і починає колоніальні захоплення в Західній та Екваторіальній Африці, Індокитаї, Океанії. Британські колонії у Північній Америці, більшість населення яких становили переселенці, розвиваються дуже швидко. У 1776 р. перші 13 англійських колоній на сході Північної Америки проголошують незалежність нової держави — США. За наступні 85 років існування США розширюють свою територію в 10 разів шляхом завоювання, купівлі та оренди земель.

У XIX ст. колоніальні імперії Великої Британії та Франції охоплюють величезну територію. Британська Індія стає найбільшою з колоній, її називають «найкращим діамантом у короні англійської королеви». Тим часом колись великі морські держави Іспанія і Португалія внаслідок національно-визвольної боротьби втрачають свої колонії в Латинській Америці. У 1870-1871 pp. відбувається об'єднання феодальних мікродержав на території Німеччини та Італії. Набувши сили, нові країни претендують на свою частку світу. Водночас швидко зростає могутність Японії.

Територіально розширилася Російська Імперія. Протягом XVII-XIX ст. росіяни освоюють увесь Сибір, Чукотку, Аляску, приєднують Україну, Казахстан, Середню Азію, Кавказ, Фінляндію, Польщу.

^ Новітній період формування політичної карти світу почався з Першої світової війни і мав чотири етапи.

Перший етап охоплює час між Першою і Другою світовими війнами (1914-1939 pp.). Незадоволена перерозподілом світу Німеччина та її союзники (Австро-Угорщина, Італія, Османська імперія) почали війну за колонії з Великою Британією, Францією, Росією, США, Японією.

Перша світова війна завершилася поразкою Німеччини та її союзників. Німецькі колонії були поділені між країнами-переможницями. Основна їх частина відійшла до Великої Британії та Франції. Розпалися Австро-Угорщина і Турецько-Османська імперія. З їхніх окремих територій у 1918 р. була створена Югославія, яка штучно об'єднала кілька дуже різних за культурою, мовою, релігією народів. У 1917 р. відбулася революція в Російській імперії. Внаслідок цього виник ряд суверенних держав. Не всім молодим державам удалося відстояти незалежність. У 1922 р. вони були втягнуті до Радянського Союзу (СРСР), зокрема й Україна. Лише Польщі й Фінляндії поталанило відстояти свободу: у 1918 р. вони були проголошені незалежними країнами.

Другий етап тривав від початку Другої світової війни до середини 50-х pp. XX ст. Нову війну розпочинає Німеччина, не задоволена розподілом колоній. У ній встановлюється нацистський режим. Німеччину підтримує фашистська Італія. На сході у війну вступає мілітаристська Японія.

Друга світова війна призвела до перегляду кордонів у Європі. Після поразки Німеччина втратила частину своїх земель (Східна Прусія), які були передані Польщі та Радянському Союзу. Саму Німеччину було поділено на зони окупації. У 1949 р. в зоні окупації союзників (Великої Британії, Франції, США) було проголошено Федеративну Республіку Німеччини (ФРН), га а в зоні окупації Радянського Союзу — Німецьку Демократичну Республіку (НДР), в якій установлено тоталітарний соціалістичний режим. Колишню столицю Німеччини також було поділено на зони окупації. Східна частина Берліна стала столицею НДР. Західний Берлін, окупований союзниками, набув особливого політичного статусу.

Після війни в Центральній Європі утворюється табір соціалістичних країн. До його складу увійшли: НДР, ^ Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія, Албанія.

На Близькому Сході в 1948 р. було створено державу Ізраїль. За міжнародними угодами на цих землях мало бути дві держави: єврейська й арабська. Проте всі арабські території окупував Ізраїль, що спричинило проблему арабських біженців. Усупереч вимогам світової громадськості Ізраїль проголосив своєю столицею м. Єрусалим, яке забрав у Йорданії.

Третій етап ознаменувався руйнуванням величезних колоніальних імперій. Він охоплює період від середини 50-х до кінця 80-х pp. XX ст. Ослаблені війною європейські країни були не в змозі вести колоніальні війни та утримувати окупаційний режим на залежних територіях. Втрачають більшість своїх колоній Велика Британія і Франція. Позбуваються колоній також Нідерланди, Бельгія, Іспанія. На місці колишніх імперій виникають понад 100 суверенних держав в Азії, Африці, Океанії. 1960 р. було проголошено Роком Африки. За цей рік проголосили незалежність 17 африканських країн. Останньою розпалася Португальська колоніальна імперія — в 1974 p., після повалення в країні фашистського режиму.

Четвертий етап формування політичної карти розпочався наприкінці 80-х pp. XX ст. і триває й нині. Поштовхом до змін на політичній карті світу став крах соціалістичної ідеї. Ряд країн, штучно розділених кордонами через ідеологічні розбіжності, об'єдналися. У 1990 р. це відбулося з Німеччиною. Берлін у 1991 р. знову став єдиною столицею Німецької держави. У 1990 р. дві арабські держави об'єдналися в єдину країну Ємен.

На початку 90-х pp. XX ст. розділилися на суверенні держави багатонаціональні країни, що були утворені на основі колишніх імперій. У1991 р. Радянський Союз розпався на 15 держав, а в 1993 р. Чехословаччина — на дві суверенні країни. У кілька етапів відбувався розпад Югославії. У 1991 р. на її теренах утворилися 5 держав. У 2006 р. відбулося відокремлення Чорногорії від Сербії, а у 2008 р. автономний край Косово в односторонньому порядку проголосив про вихід зі складу Сербії. Його суверенітет визнали не всі держави світу.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. тривають процеси деколонізації. У 1990 р. звільнилася остання велика колонія в Африці — Намібія, що була окупована Південною Африкою. У 1991 р. позбулися опіки США острови Мікронезії в Тихому океані. Тут виникло кілька суверенних держав. Китаю було повернено Великою Британією на особливих правах Сянган (Гонконг) у 1997 p., а Португалією —Аоминь (Макао) у 1999 р. У травні 2002 р. звільнився Східний Тімор, що майже ЗО років перебував під окупаційним режимом Індонезії.

Політична карта залишається динамічною, її формування триває.

Сучасна політична карта світу.

Сучасна політична карта світу охоплює близько 240 держав та залежних територій. Кількість суверенних держав у XX ст. постійно зростала. Нині їх офіційно 193. Крім того, фактично незалежною країною є Тайвань, хоча за конституцією Китаю він вважається провінцією цієї держави.

Крім суверенних держав, у світі існує понад 40 залежних територій, які мають різний політичний статус. Переважно це невеликі острівні володіння. Залежні території мають Велика Британія (зокрема Гібралтар, Фолклендські острови, Бермудські острови, острів Святої Єлени), Франція (Французька Полінезія, Нова Каледонія, Гвіана), США {Пуерто-Ріко та деякі інші острови в Карибському морі та Океанії), Данія {Гренландія), Іспанія (міста Сеута і Мелілья на півночі Африки), Нідерланди (Антильські острови та о-в Аруба), Австралія та Нова Зеландія (групи островів в Океанії). Крім того, територія Західної Сахари окупована Марокко. її майбутнє підлягає врегулюванню згідно з відповідними рішеннями ООН. Залишаються окупованими Ізраїлем Палестинські території. Тут триває процес формування самоврядування в рамках мирного врегулювання на Близькому Сході.

Особливий статус має Антарктида. Згідно з договором від 1 жовтня 1959 р. вона є континентом нейтральним, без кордонів, де заборонена будь-яка господарська та військова діяльність.
3. Типологія країн сучасного світу

Кожна держава є своєрідною і неповторною за історією, культурою, традиціями, господарською діяльністю. Проте держави можна об'єднувати в групи за кількісними та якісними ознаками: площею, чисельністю населення, особливостями географічного положення, державним ладом. Найважливішою ознакою країни є рівень її економічного розвитку. Він визначається за доходами на одну особу, які для зручності обчислюються в доларах США на рік.

Поділ країн на групи залежно від рівня їх економічного розвитку та значення у світовій економіці й політиці називають соціально-економічною типологією При цьому враховується також роль країн у світовій економіці та міжнародному політичному житті.

Високорозвинені країни

На високорозвинені країни припадає лише 1/4 площі всіх держав, у них проживає дещо більше ніж 1/6 населення планети, проте вони виробляють майже 3/4 валового національного продукту (ВНП) світу. Ці країни — члени міжнародних економічних організацій, 15 з них входять до Європейського Союзу (ЄС), більшість є членами військово-політичного блоку НАТО. Країни мають великий економічний потенціал. У їхньому господарстві стрімко зростає роль невиробничої сфери.

За особливостями економіки та місцем у світовій політиці виділяють кілька підтипів високорозвинених держав:

-країни «Великої сімки»,

-малі високорозвинені країни Західної Європи,

-переселенські країни

-країни середнього рівня економічного розвитку.

^ Країни « Великої сімки » (головні країни) — це США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада. Для них характерні високі доходи — понад 40 000 доларів за рік на людину — і високий рівень індустріалізації. Вони є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідну роль відіграє сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона здоров'я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо), де працює понад 60 % населення. Країни «сімки» продають технології, технічну документацію, вкладають свій капітал в економіку інших держав. Вони мають вирішальний вплив на світову політику. Усі вони (крім Японії) є членами НАТО. Серцевиною цієї організації є США. США, Велика Британія та Франція є ядерними державами, постійними членами Ради Безпеки ООН.

^ До малих індустріально розвинених країн Західної Європи належать скандинавські країни (Норвегія, Швеція, Фінляндія), Данія, Ісландія, Іспанія, країни Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), Швейцарія, Австрія та європейські країни-карлики (Монако, Андорра, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Ватикан). Усього їх 15. Їхні доходи можуть бути навіть вищими, ніж у країнах «Великої сімки»: 30 000-55 000 доларів за рік на людину. Провідне місце в економіці посідають галузі середнього за складністю технологічного рівня, які працюють на зовнішній ринок. Країни мають вузький внутрішній ринок, значну нестачу сировини, тому зовнішня торгівля для них має величезне значення. Наприклад, Швейцарія експортує понад 90 % годинників, які виробляє. Значну роль відіграє й невиробнича сфера: банківська справа, міжнародний туризм, надання послуг (зокрема транспортних) іншим країнам. Держави здійснюють незначний вплив на світову політику. Деякі з них є партнерами країн «Великої сімки» по НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), інші — нейтральні країни.

Особливий підтип становлять переселенські країни, тепер розвинені держави, а в минулому — колонії Великої Британії. Це — Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка, Ізраїль. Традиційно до цієї групи відносять і Канаду. Вони мають економіку подвійного характеру. З одного боку, як високорозвинені країни, вони відзначаються великими доходами на душу населення (в середньому 25 000 доларів) та високим рівнем індустріалізації. З іншого боку, вони мають аграрно-сировинну спеціалізацію, як і країни, що розвиваються. Проте для них характерні висока продуктивність праці та позитивний торговельний баланс.

^ До країн середнього рівня економічного розвитку відносять Португалію, Грецію, Ірландію та Мальту. Середні доходи в них становлять майже 20 000 доларів за рік на людину. Ці держави є індустріально-аграрними. Мають рівень індустріалізації, що трохи перевищує середньосвітовий. Важливу роль у їх господарстві відіграє туризм. Країни відчувають значну фінансову й технологічну залежність від більш високорозвинених держав. У політичному відношенні мають підпорядковане значення. Португалія і Греція є членами НАТО.
Країни, що розвиваються

Найчисленнішою групою держав сучасного світу є країни, що розвиваються. На них припадає половина площі всіх країн і в них проживає більш як половина населення Землі. Але вони дають тільки 1/5 ВНП світу. Ці країни дуже різняться за розмірами території, кількістю населення, забезпеченістю природними ресурсами, рівнем індустріалізації, а тому й величиною ВНП і місцем у світовому господарстві. Усі вони є колишніми колоніями, тому їх головною метою є подолання соціально-економічної відсталості та залежного становища у світовому господарстві.

Більшість країн, що розвиваються, є аграрними. Вони вивозять на світовий ринок продовольство чи сільськогосподарську сировину. З галузей промисловості переважає добувна. Часто господарство цих країн є монокультурним, тобто з вузькою спеціалізацією на кількох або навіть на одній галузі, продукція якої має експортне значення. Так, Замбія відома експортом мідних руд, Намібія — алмазів та уранових руд, Ефіопія — кави, країни Гвінейської затоки Африки — какао-бобів, країни «американського перешийка» — тропічних фруктів. Монокультура є небезпечним явищем, адже від одного виду продукції залежить добробут країни.

Країни, що розвиваються, залежно від їх спеціалізації та доходів на душу населення поділяють на кілька підтипів:

-нові індустріальні країни,

-нафтодобувні країни з високими доходами,

- дрібні острови з високими доходами,

- країни середніх можливостей,

-найменш розвинені країни.

Найбільш динамічно розвивається група держав, які називають новими індустріальними країнами, про які почали говорити в середині 70-х pp. XX ст. Тоді до них відносили так званих далекосхідних «тигрів»: Республіку Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг. У 80-х pp. XX ст. до них приєдналися Бразилія, Мексика, Аргентина. З 90-х pp. XX ст. новими індустріальними країнами вважають Малайзію, Таїланд, Індонезію, а деякі фахівці — Туреччину.

Ці країни за короткий проміжок часу перебудували свою економіку за японським зразком. Тепер уже деякі нові індустріальні країни вкладають свій капітал в економіку інших держав.

Завдяки швидкому реформуванню господарства темпи економічного зростання нових індустріальних країн були найвищими у світі — 7-12 % за рік. Говорили про «економічне диво» цих держав. Останнім часом темпи уповільнилися й становлять 4-7 % за рік, але й це дуже високі показники (для порівняння: високорозвинені країни Європи мають показники 2,5 % за рік). Середні доходи становлять 15 000 доларів за рік на людину, а в деяких країнах — і значно більше (у Сінгапурі — майже 50 000 доларів).

Галузями міжнародної спеціалізації нових індустріальних країн є виробництво товарів народного споживання: побутова техніка (електронні годинники, плеєри, телевізори, фотоапарати, радіоприймачі, електронні іграшки, комплектуючі для комп'ютерів тощо), тканини, одяг, взуття. Вони також відомі автоскладанням, судноскладанням, металургією.

^ Нафтодобувні країни з високими доходами є другим підтипом країн, що розвиваються. До них належать країни Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Ірак, Іран), а також Бруней, Лівія, Габон. їхні доходи в середньому становлять майже 20 000 доларів за рік на людину, хоча відмінність за цим показником між країнами значна: у великих країнах з численним населенням він становить близько 12 000 доларів, у малих — до ЗО 000 доларів. Усі ці країни мають вузьку спеціалізацію та моногалузеву структуру експорту, тому дуже залежні від світового ринку. Основна частка ВВП в цих країнах створюється продажем нафти. їхній добробут залежить від коливання цін на нафту на ринку енергоносіїв. Останнім часом нафтодобувні країни розвивають і нафтопереробну промисловість, хоча вона поки що не має великого значення.

До країн з високими прибутками відносять дрібні острови у Карибському морі (Багамські острови, Барбадос, Антигуа і Барбуда та ін.), Сейшельські острови, Бахрейн та ін. Головною їх спеціалізацією є сфера послуг: туристичний бізнес та банківська справа. З цього вони мають прибутки від 15 000 до 25 000 доларів за рік на людину. Найбільшими новими фінансовими центрами вважають: у Центральній Америці — Багамські острови та Барбадос, на Близькому Сході — Бахрейн.

^ Країни середніх можливостей є найчисленнішим підтипом держав, що розвиваються. Ця група об'єднує близько 60 держав Азії, Латинської Америки та Океанії.

хні доходи становлять від 1000 до 2000 доларів за рік на душу населення. Це переважно аграрні країни або ті, в яких монокультурне господарство. У більшості з них розвивається переважно гірничодобувна, харчова та легка промисловість. Перша працює на зовнішній ринок, останні дві — в основному на внутрішній. Країни середніх можливостей мають значний потенціал для економічного зростання, але їм бракує фінансових ресурсів, до зростання їх зовнішньої заборгованості.

Найбідніші держави об'єднують у групу найменш розвинених країн світу. На них припадає майже третина площі країн світу й 1/8 населення країн, що розвиваються. За статистикою ООН, у країнах цієї групи дохід на одного жителя становить менш як 500 доларів за рік, частка обробної промисловості — менш як 10 %', частка письменного дорослого населення менше 20 %. Групу найменш розвинених країн було виділено в 1971 р. Тоді до неї було віднесено 25 країн. За останні роки цей список зріс до 47 держав. Тенденція до зростання кількості найменш розвинених країн непокоїть світову громадськість. Найбіднішими державами світу є Афганістан, Бангладеш, Бутан, Вануату, Гаїті, Гвінея, Ефіопія, Замбія, Ємен, Камбоджа, Лаос, Ліберія, Мавританія, Малі, Мозамбік, М'янма, Непал, Нігер, Танзанія, Соломонові острови, Сомалі, Судан, Східний Тімор, Тувалу, Чад та ін.

Статус найменш розвинутої країни надає цим державам право одержувати від міжнародного співтовариства допомогу для розвитку економіки, яка має тут монокультурний аграрно-сировинний характер. У сільському господарстві працює понад 3/4 всіх жителів, але при величезному зростанні кількості населення водночас гостро постає проблема голоду.
Країни з перехідною економікою

Третім типом держав сучасного світу є країни з перехідною економікою. До них належать країни, що виникли після розпаду Радянського Союзу (Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменистан), країни колишнього соціалістичного табору із Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Албанія) та Монголія. У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип економіки, в якому пріоритетною галуззю вважалася важка промисловість. Головною формою власності була державна. Неконкурентоспроможна продукція підприємств була зорієнтована переважно на внутрішній ринок. Господарство більшості країн тепер перебуває в кризовому стані. На початку 90-х pp. XX ст. країни взяли курс на перехід від планової економіки до ринкової. Ці реформи у різних країнах проводяться неоднаковими темпами: дуже стрімко — у Польщі; поступово — у Словенії, Угорщині, Чехії, Росії, Естонії; повільно — у Болгарії, Румуни, Україні, Білорусі.

У політичному житті планети країни з перехідною економікою відіграють підпорядковану роль. Членами НАТО стали ^ Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Румунія, Болгарія, Албанія, Хорватія. Ряд країн є претендентами на вступ до цього військово-політичного блоку. Україна активно співпрацює з НАТО. Росія є ядерною державою, постійним членом Ради Безпеки ООН.
Країни з плановою економікою

Особливий тип становлять країни з плановою економікою. До них належать Китай, В'єтнам, Корейська Народно Демократична Республіка (КНДР), Куба. Ці держави не відійшли від соціалістичного принципу планування розвитку господарства. Головною формою власності в них залишається державна.

За характером перетворень держави поділяють на країни з елементами ринкової економіки, в яких до розвитку економіки залучається іноземний капітал, поряд з державною існують інші форми власності, є вільні економічні зони з особливим економічним порядком (Китай, В'єтнам), та країни з централізовано керованою економікою, що не відступають від традиційних для соціалізму планування та зрівнялівки (КНДР, Куба).
  1   2

Схожі:

Лекція: Вступ. Сучасна політична карта світу iconСучасна політична карта світу
Політична карта світу відображає поділ його на держави, що реально існують, І розмежовуються національними кордонами
Лекція: Вступ. Сучасна політична карта світу iconЧастина загальна характеристика світового господарства сучасна політична карта світу
Політична карта світу відображає поділ його на держави, що реально існують, І розмежовуються національними кордонами
Лекція: Вступ. Сучасна політична карта світу iconВідкритий урок з географії 10 – й клас За темою: «Поняття про глобальні...
...
Лекція: Вступ. Сучасна політична карта світу iconУрок №6 Тема. Тематичне оцінювання за темами «Вступ», «Політична карта світу», «Населення світу»
Мета: перевірити рівень засвоєння учнями вивченого матеріалу; закріпити вміння учнів працювати з картографічним мате­ріалом
Лекція: Вступ. Сучасна політична карта світу iconУрок географії в 10 класі Тема: „Вікна в загадкову Азію”
Обладнання: політична карта світу, економічна карта Євразії, атласи, комп’ютер, презентаційні проекти учнів, експонати для виставки...
Лекція: Вступ. Сучасна політична карта світу iconІталія – високорозвинена індустріально-аграрна держава
Обладнання: політична карта світу, комп'ютер, атласи, опорні сигнали країн світу, електронний посібник, підручник «Економічна І соціальна...
Лекція: Вступ. Сучасна політична карта світу iconКомунальний заклад
Устаткування: політична карта світу, атласи, ілюстровані матеріали, виставка товарів ніс
Лекція: Вступ. Сучасна політична карта світу iconСвітове господарство. Етапи формування світового господарства
Обладнання: економічна карта світу, атласи, підручники, довідники, карта ресурсів світу
Лекція: Вступ. Сучасна політична карта світу iconВсеукраїнський студентський архів
Політична карта світу відображає поділ його на держави, що реально існують, І розмежовуються національними кордонами
Лекція: Вступ. Сучасна політична карта світу iconУроку «Глобальні проблеми людства»
Обладнання: політична карта світу, атлас, картки учасників, запалена свічка, мультимедійна презентація
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
nauch.com.ua
Головна сторінка