О. В. Гарань радянські історики І зарубіжні українознавці: необхідність діалогу




Скачати 142.41 Kb.
НазваО. В. Гарань радянські історики І зарубіжні українознавці: необхідність діалогу
Дата07.04.2013
Розмір142.41 Kb.
ТипДокументы
nauch.com.ua > История > Документы


- 20 -

О.В.Гарань
РАДЯНСЬКІ ІСТОРИКИ І ЗАРУБІЖНІ УКРАЇНОЗНАВЦІ: НЕОБХІДНІСТЬ ДІАЛОГУ
Нині, коли історики почали відмовлятися від догматичного мис­лення, від сталінських схем історії CFCP, союзних республік та національних відносин у нашій країні, нового підходу потребує і вивчення зарубіжної історіографії цих питань. Раніше назви праць радянських дослідників, у яких аналізувалися концепції за­хідних авторів, починалися словами "Критика фальсифікацій...", "Неспро­можність..." або в кращому випадку - "Критичний аналіз" /виходить, що, наприклад, аналіз радянської історіографії тих чи інших проблем був уже некритичним?/. Слова "радянолог", "радяноло­гія", "спеціа­ліст з історії СРСР" бралися у лапки, хоча якщо існує американіс­тика, германістика, полоністика тощо, то чому не може існувати й така наука, як радянологія. Зрештою лапки з радянології зняли, і відбулося це ще до початку перебудови.

Важливим кроком вперед, на наш погляд, став "круглий стіл", проведений у редакції журналу "История СССР" /Див.: "История СССР", 1986, № 1/. Вважаємо, що корисно навести хоча б деякі з думок фа­хівців, що виступили на ньому.

Ю.І.Ігрицький /Інститут наукової Інформації із суспільних наук АН СРСР/: "Не можна кваліфікувати сам інтерес дослідників за рубежем до наших прорахунків і негативних явищ в останні десяти­річчя як неодмінний прояв антикомунізму та антирадянізму/ а саме так оцінювали ми їхні позиції у той період/. Нині наша самокритика в багатьох відношеннях гостріша, ніж критика нашої дійсності за рубежем. Це найкращий доказ неправильності традиційного підходу до оцінки багатьох зарубіжних праць з історії у радянській пресі".

В.П.Булдаков /Інститут історії СРСР АН СРСР/: "Треба прямо визна­ти, що західна історіографія в свій час немовби відтворювала наші власні слабкості та вади. Наприклад, при прочитанні "Корот­кого курсу" іноземному спостерігачеві важко позбутися враження, що він має справу з "тоталітарним", "автократичним" суспільством. Рух історичної думки, як і все у нашому світі, взаємозв’язаний".

- 21 –

Ю.М.Афанасьев /Московський державний історико-архівний інститут/: „Нині, коли ми робимо перші кроки згідно з принципами Делійської декларації,... відповідає цим принципам ставлення до іншого в сфері суспільствознавства – це аж ніяк не стирання гра­ней, не якийсь еклектизм, не безпринципність, а єдино можлива в наш час культура наукового спілкування. Це один із способів збе­реження цілісності світу, його єдності, яка постає з відміннос­тей” .

І нарешті А.М.Сахаров /зав.сектором зарубіжної історіографії історії СРСР Інституту історії СРСР АН СРСР/: „Хотілося б підтри­мати висловлену Ю.М.Афанасьєвим думку про необхідність розглядати наше ставлення до немарксистської історіографії із загальнокультурної точки зору як проблему ставлення до іншого, до інакомислячого”.

Настав час зняти лапки й із західного українознавства, відмо­витися від огульного засудження того, що зроблено західними вче­ними, від навішування ярликів або навіть вживання лайливих управл­тів на їхню адресу. Це стосується і тих дослідників, які вивчають радянський період історії України. Ставленню до їхніх праць і при­свячена дана стаття.

Як раніше велася полеміка з нашого боку? Критикуючи захід­них дослідників, радянські автори часто самі спрощували їхні тези, обходячи наявні деформації соціалізму, підганяючи науку під полі­тичні завдання. «Литературная газета”, „Новий мир” та деякі інші видання, готуючи перебудову, писали про кричущі недоліки в радян­ському суспільстві часів застою. Однак, до літератури, присвяченої аналізу західної історіографії радянського суспільства, це не по­трапляло.

В історії УРСР ще зі сталінській часів утворився цілий ряд заборонених тем. Замовчувалася така трагедія, як голод Ї933 р. Офіціозний підхід, який домінував у радянській історіографії, спри­чинився до того, що наші історики почали обходити й ті проблеми, які обговорювалися в радянській науці не тільки у 20-х роках, або під час „відлиги” кінця 50-х років, а й навіть під час апогею культу особи наприкінці 40-х – на початку 50-х управ. Це стосується, наприклад, питання про нестачу місцевих кадрів серед управлінь­

- 22 -

ського апарату у західних областей УРСР. Про нього говорилося у пресі першого повоєнного десятиріччя та й потім у працях, виданих під час "відлиги", але згадка про ці питання зникла з праць істориків у 70-х - 80-х роках. У застійні часи з багатьох видань зник­ли також згадки про безпідставний розпуск Компартії Західної Ук­раїни у 1938 p., репресії проти її членів. Або візьмемо, наприк­лад; мовну ситуацію на Україні. Про складності у цій сфері в нашій історичній літературі,.у тому числі в працях, присвячених аналізу зарубіжної історіографії радянського суспільства, просто не писа­лося.

Boo це, безумовно, суперечило ленінським принципам поле­міки. В.І.Ленін писав, що "критика повинна полягати в тому, щоб порівняти й зіставити даний факт не з ідеєю, а з іншим фактом; для неї важливо тільки, щоб обидва факти були по змозі точно дослід­жені і щоб вони являли собою, один у відношенні до другого, різні моменти розвитку, причому особливо необхідно, щоб з такою ж точністю був досліджений весь ряд певних станів, послідовність їх і зв’язок між різними ступенями розвитку" /ПЗТ, т.І, с. 155-156/. У 1921 р. Ленін підкреслював: "Нам потрібна повна і правдива інфор­мація. А правда не повинна залежати від того, кому вона має служити" /ПЗТ, т.54 , 0.446/.

Необхідно сказати 1 про проблеми джерельної бази радянсь­ких істориків. У спецфондах із сталінських часів були захо­вані радянські видання 20-30-х років, у тому числі й праці видат­них партійних і державних діячів, таких, наприклад, як М.О.Скрипник. Не включалися до збірок документів Компартії України рішення, присвячені проведенню політики українізації. У вкрай незадовільно­му стані перебуває й статистика. Порівняймо матеріали переписів населення 1959 p. і 1979 р. з багатющими матеріалами перепису 1926 р. Зникли дані про національний склад робітничого класу та інтелігенції. /Цікаво, що у статистичному збірнику "Труд и профсо­юзы на Украине" /Х., 1928/ наводилися дані навіть по різних проф­спілках про чисельність їх членів, котрі пишуть, розмовляють, ро­зуміють українську та російську мови/.

Отже, не діалектичний метод, а те, що через "вищі" політич­ні міркування його не застосовували в процесі аналізу ряду сфер суспільного життя, тривале мовчання радянських авторів з приво-

- 23 -

ду багатьох гострих питань, призвали до того, що чимало проблем історії УРСР, вивчення яких радянські історики тільки розпочали, спочатку ставилися у зарубіжному українознавстві. Значною мірою це пов’язано з тим, що серед функцій українознавчих досліджень на Заході є розробка рекомендацій для політиків, ділових кіл, що послаблює вплив пропагандистських штампів при ана­лізі радянсь­кої дійсності. Тому нам треба враховувати різницю між тими на Заході, хто займається науковою діяльністю /хоча й там, як і у нас, є соціальне замовлення/ і тими, хто працює безпосе­редньо на пропаганду.

Наведемо ряд випадків, коли радянські вчені не застосовували марксистську методологію для аналізу історичних подій, внаслідок, чого радянологія, в тому числі українознавство, випередили нас у постановці і розробці багатьох важливих питань. Це стосується, наприклад, висвітлення політики українізації, яке західні україно­знавчі проводять на основі радянських джерел 20-30-х років, згуб­ного впливу сталінізму на міжнаціональні відносини, причин та на­слідків голоду 1933 p., сучасної мовної ситуації на Україні; поста­новки питання про можливість збільшення капіталовкладень у легку промисловість і сільське господарство після війни, про проблеми, які виникали і виникають у міжреспубліканському обміні, розподілі капіталовкладень, співвідношенні темпів розвитку союз­них республік. Зарубіжні українознавчі обговорюють і таку проб­лему, як зниження частки УРСР у загальносоюзному промисловому виробництві. Мабуть, це стало однією з причин того, що дані про частку союзних республік у промисловому виробництві CFCP зникли з радянської ста­тистики, що лише ускладнює вивчення даної проблеми.

Але й нині, коли починаєш вивчати західну історіографію проб­леми, інколи ловиш себе на тому, що підсвідомо спрацьовують старі установки: насамперед шукаєш недоліки чи вразливе місце, яке мож­на було б "критикнути". А це веде до зручного для критики спрощен­ня концепцій західних авторів. Такого підходу, безумовно, треба по збавлятися. Цікавити мають насамперед нові для радянської науки факти і положення. Це і буде поштовхом до суперечки, в якій, як відомо, народжується істина. Необхідне наукове зіставлення точок зору, незалежно від того підтримує той чи інший західний вчений

- 24 -

наші дії у зовнішній та внутрішній політиці.

Про достоїнства західних публікацій у галузі українознавства нами стисло оказано. Тепер, так само стисло, про недоліки;. Деякі з них викликані, на наш погляд, однобічністю концептуальної схеми, прийнятої тим чи іншим західним дослідником. Візьмемо, наприк­лад, книгу американського вченого Я.Білінського "Друга радянська рес­публіка", видану в 1964 p., але яка, на нашу думку, й донині ли­шається у західній історіографії найвагомішою працею з історії Ук­раїни перших двох повоєнних десятиліть. У ній, зокрема, йдеться про допомогу, подану Україні і Білорусії у перші роки після війни по лінії ЮНРРА /Адміністрація допомоги і відбудови Об'єднаних Надій/. Однак на п’ятистах сторінках цієї монографії практично не згадується про допомогу інших союзних республік у відбудові економі­ки УРСР.

Важливо зазначити, що на тенденції розвитку зарубіжного укра­їнознавства значний вплив оправляють міжнародна обстановка, події у нашій країні. Так, в ньому помітна тенденція до відходу від кон­фронтаційних стереотипів, застарілих догм. Вона проявилася ще у 60-70-х роках, коли почалося "наведення мостів", розрядка з СРСР. Наприкінці 70-х - у першій половині 80-х років, коли нарос­тали кризові явища в радянському суспільстві, а на Заході спосте­рігала­ся "консервативна хвиля", коли знову загострилося міжнарод­не становище, залунали заклики до "хрестового походу" проти СРСР, ця тен­денція послабла. Однак завдяки перебудові в СРСР, пом’якшенню між­народної напруженості в результаті реалізму, виявленого як Сходом, так і Заходом, вона знову посилилася. І це зрозуміло, оскільки упе­реджений підхід до СРСР значною міpoю пов’язаний з атмосферою "холодної війни", і з реаліями нашої адміністративної системи.

Зарубіжні українознавчі не обходять позитивних змін у соці­ально-економічній структурі української нації. Так, відомий канад­ський вчений Б.Кравченко підкреслює, що внаслідок розвитку про­мисло­вості та пов’язаних з цим процесами міграції із села до міста зрос­ла частка українців у складі робітничого класу України, вони ста­лі переважати і в складі його найбільш кваліфікованої частини. Я.Білінський у збірнику 1978 р. видання відзначає, що в результа­ті соціальних змін українці "вже не є квазіетнографічною масою, якою вони були два чи три покоління тому". Крім того, у своїй кни-

- 25 -

зі він зазначає, що оскільки діяльність ОУН у Західній Україні "частково опиралася на соціально-економічне незадоволення перенаселено­го села, індустріалізація наносила удар по одному а коренів руху". А ось, наприклад, як трактував Я.Білінский участь частини уніатсь­кого духовенства у Львівському соборі 1946 р. Він пише про "амбі­ції Г.Костельника, його острах перед НКВС" і вод­ночас зазначає, що причини могли бути і більш глибокими, оскільки керівники уніатської церкви були "відданими й щирими католиками, котрі насамперед хотіли відстоювати інтереси вселенської като­лицької церкви", а "Ватікан не завжди розглядав уніатську церкву як рівноправну з римсько-католицькою"1.

Отже, зображення подій з історії УРСР зарубіжним україно­знавцем можна умовно поділити на три групи: коли воно в тих чи інших аспектах, збігається в радянською історіографію; коли зарубіжні українознавці порушували питання, які не висвітлюва­лися радянськими дослідниками; коли західні автора недостатньо враховують ті чи ін­ші події, тенденції, а в концептуальному плані розглядають адміністративно-командну систему, її негативний вплив на міжнаціональні відносини як суть соціалізму. Все це треба враховувати і аналізувати праці зарубіжних українознавців всебічно. Для цього нам насамперед необхідно по-новому підійти до своєї історії, її "білих плям", відкрити статистичні дані та архіви, особливо відомчі /в свою чергу великий інтерес для радянських дослідників являють собою джере­ла з історії України, що зберігаються на Заході/.

____________________

І. 1Іротягом останніх двох років у радянській пресі з’явилнся нові підхо­ди до проблеми легалізації Української католицької церкви. Вперше це зроблено в журналі "Век XX и мир" /1988, № 22/. Ни­ні в світі діє декілька уніатських церков, - що підпорядкова­ні Ватікану: греко-католики, вірмено-католики, халдо-католика, копти-католики, мароніти. Греко-католики, що відкололися від різних православних церков, живуть у ба­гатьох країнах світу, в тому числі соціалістичних. /Угорщина/. Серед вірмен в СРСР в й вірмено-католнки /Пучков И.И. Современная география религий.- М., 1975,- С ,61, 102, 164/.

- 26 -

Поступово розширюються зв’язки із зарубіжними українознав­цями. Активні кроки в цьому напрямі роблять наші письменники й лі­тературознавці . Говорячи про літературознавчі дослідження, що ведуться українознавцями на Заході, заступник директора Інституту літератури АН УРСР М.Г.Жулинський зазначав: "Треба знати, що вони пишуть і видають, своєчасно оцінювати, краще - популяризу­вати, вступати в наукову полеміку. Тільки не мовчати, не замовчу­вати. Багатьох закордонних літературознавців слід сьогодні нам "ле­галізувати" з тим, щоб, не поступаючись у питаннях методологіч­них, виявити, що ж нового внесли вони в дослідження нашої літе­ратури. Цей погляд "зі сторони", хай іноді й дискусійний, нам не завадить"/"Літературна Україна", 1988, № 51/. Такий підхід, на наш погляд, необхідно застосувати і до досліджень істориків, економіс­тів та філософів, які працюють в українознавчих центрах Заходу.

31 травня - 1 червня 1989р. в Неаполі відбулися Установчі збори Міжнародної асоціації україністів, постійним місцем перебу­вання якої визначено Київ. Вирішено провести І Міжнародний кон­грес україністів у Києві не пізніше осені 1990 р. З радянського боку, крім представників Інституту літератури АН УРСР, Інституту мовознавства АН УРСР та Спілки письменників України, у зборах узяли участь також історик Я.Ісаевич /Інститут суспільних наук АН УРСР/ та директор Інституту археології АН УРСР П.Толочко.

Розширюються контакти з істориками-українознавцями із Сполучених Штатів Америки та Канади. В "Українському історич­ному журналі." /1989, № 5/ надруковано статтю американської дослідниці П.Кеннеді Грімстед "Руська метрика: книги польської коронної канцелярії для українських земель /1569-1673 рр./. В препринті № 5 Інституту історії АН УРСР "Політичні та соціальні ідеї на Україні у 1550-1648 pp." вміщено доповідь на цю тему ка­надського дослідника С.Величенка, з якою він виступив в Інституті історії АН УРСР.

Із спецфонду до відкритого фонду бібліотек перейшла більшість книжок західних істориків-українознавців, виданих до 1985 р. іно­земними мова­ми, так само як і величезний масив немарксистської літератури,

- 27 -

включаючи політичну, праці багатьох політиків Заходу /також до 1985 р. включно, а більшість західних газет та журналів - і після 1985 p., хоча трапляються випадки, коли окремі номери з них, які вийшли після квітня 1988 p., опиняються у спецфонді/*. Таким чином, вони стали доступні для читачів, які знають іноземні мови. Разом з припиненням глушіння радіоголосів це, на наш погляд, досить-таки значний крок порівняно з попереднім станом оправ у сфері об­міну інформацією. Зараз бажаючі із знанням іноземних мов зможуть самі,без посередників ознайомитися з поглядами цих авторів.

На нашу думку, під впливом процесів, що відбуваються у внут­рішній та зовнішній політиці СРСР, позитивних компромісів між Сходам і Заходом, поступової відмови нашої історичної науки від сталінсько-брежнєвських догм у зарубіжному українознавстві також долатимуться стереотипи і штампи , зміцнюватиметься неуперед­жений підхід до висвітлення історії України. Це треба враховувати й розширювати контакти із зарубіжними українознавцями, неуперед­жено аналізувати їхні праці, використовуючи все позитивне, що зроблено ними. Нове мислення вимагає діалогу і в цій сфері. Це буде корисним як для нас, так і для української діаспори. Це буде корисним і для діалогу між СРСР та країнами Заходу.

____________________

* Ось лише деякі з праць істориків-українознавців, які збері­гаються нині у відкритому фонді Центральної наукової бібліотеки АН УРСР: Berys J. The Sovietization of Ukraine 1917-1923.-Edmonton, 1980; Mace J. Communion and the Dilemmas of National Liberation. National Communism in Soviet Ukraine, 1913--1933. -Cambridge /Маss./, 1983; Poland and the Ukraine. Past and Present /Ed. by Potichnyj P. - Edmonton; Toronto, 1980; Russian Imperialism from Ivan the Great to the Revolution /Ed. by Hunczak T. - New Brunswick /N.J./, 1971 The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution /Ed. by Hunczak T. - Cambridge /Mass./, 1977 та багато інших.


Схожі:

О. В. Гарань радянські історики І зарубіжні українознавці: необхідність діалогу iconГ. В. Потульницький
Дослідженням постаті та наукового доробку займалися як українські зарубіжні вчені (Л. Винар, Н. Полонська-Василенко, Б. Крупницький,...
О. В. Гарань радянські історики І зарубіжні українознавці: необхідність діалогу iconКонференції, семінару
Міністерства, відомства або установи, які є співорганізаторами заходу та зарубіжні країни, студенти яких беруть участь
О. В. Гарань радянські історики І зарубіжні українознавці: необхідність діалогу iconОлексій Гарань: "Опозиції спочатку невигідно виставляти єдиного кандидата "
Щось не помітно пожвавлення серед громадськості у зв'язку з оголошеним всенародним обговоренням ініціатив Кучми. Зрозуміло чому тема...
О. В. Гарань радянські історики І зарубіжні українознавці: необхідність діалогу iconЗагальна характеристика роботи актуальність теми
Теоретичні та практичні аспекти ризику в процесі господарської діяльності підприємств досліджували зарубіжні вчені Дж. Банністер
О. В. Гарань радянські історики І зарубіжні українознавці: необхідність діалогу iconО. В. Гарань індустріалізація І культурна революція
У 1958 р продуктивність праці в промисловості Західної України перевищувала рівень 1940 р більш як удвічі. На 1958 р валова продукція...
О. В. Гарань радянські історики І зарубіжні українознавці: необхідність діалогу iconУроку
Контрольна оцінка з перевірки діалогу ( без дати із урахуванням попередніх оцінок.). в. 54-59
О. В. Гарань радянські історики І зарубіжні українознавці: необхідність діалогу iconРадянізація західних областей України
Радянського Союзу, переважно зі Східної Ук­раїни, їх направляли на заводи, фабрики, у радянські устано­ви, партійні, комсомольські...
О. В. Гарань радянські історики І зарубіжні українознавці: необхідність діалогу iconКомісія угкц «Справедливість І Мир»
Проблеми київського християнства у світлі новітніх концепцій примирення та діалогу
О. В. Гарань радянські історики І зарубіжні українознавці: необхідність діалогу iconКримінологічні аспекти банківської діяльності
Викрито чимало фактів незаконного отримання й нецільового використання пільгових кредитів, переливу капіталів у “тіньову” економіку...
О. В. Гарань радянські історики І зарубіжні українознавці: необхідність діалогу iconДіалогу у сфері праці
Робота виконана в Одеській національній юридичній академії Міністерства освіти І науки України
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
nauch.com.ua
Головна сторінка