Владою




Скачати 309.81 Kb.
НазваВладою
Сторінка1/3
Дата20.04.2013
Розмір309.81 Kb.
ТипДокументы
nauch.com.ua > Право > Документы
  1   2   3
ПІД ІМПЕРСЬКОЮ
ВЛАДОЮ

УКРАЇНА У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ
ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ


Російська імперія

Політичні події

Реформи в Російській імперії

Австрійська імперія

Українці під владою Габсбургів

Реформи Габсбургів і західні українці

 

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці пере-
бували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам,
решта населяли імперію Габсбургів   Так на світанку новітньої доби українці
опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до
якого вони звикли. Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська
Габсбургів являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення
яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централі-
зована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потре-
би брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці
вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політич-
ним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли
підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина на-
селення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими імпера-
тори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді
й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала внутрішній порядок.
Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла на утримання її самої
та армії), а також прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відпові-
дав інтересам імперії. На відміну від знаті,— як української старшини, так і поль-
ської шляхти,— що панувала в українському суспільстві XVIII ст. й діяла за принци-
пом «чим менше втручання уряду, тим краще», імперські бюрократи, які правили
у XIX ст., вважали, що чим більшим числом законів і правил вони обкладатимуть
суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева верхівка й далі зберігала
своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше
приймали імперські міністри у далеких столицях.

 

^ Російська імперія

Російська імперія була однією з найбільших у світі. Окрім величезних розмірів
вона помітно відрізнялась від інших європейських держав своїм політичним устроєм.
У жодній країні континенту правителі не мали такої необмеженої влади, якою
користувалися царі-імператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною,

* У XVIII та XIX ст. українців Російської імперії, як правило, називали малоросами. Ті з них, що про-
живали на території Австрійської імперії, продовжували називати себе русинами.

поліція також жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії. У XVIII ст.
в результаті реформаторської діяльності Петра 1 й Катерини II імперія далеко віді-
йшла від примітивного й напівазіатського князівства Московського, яке дало їй по-
чаток. Вона могла похвалитися величезною армією, зорієнтованими на європейські
зразки чиновництвом, що дедалі зростало, і дворянською елітою. Однак попри ці
зміни російські правителі не відмовилися від самодержавства — цього основного
принципу давньої московської політики, за яким царям належала абсолютна влада
над усіма їхніми підданими в усіх царинах їхнього життя.

На початку XIX ст. з'явилися деякі невиразні ознаки того, що молодий і попу-
лярний цар Олександр 1, можливо, доведе реформи до їхнього логічного завершення
й подарує підданим конституцію, яка замінила б самодержавство владою закону.
Але незабаром стало очевидним, що цей «освічений» монарх не сприймав ідею
конституції серйозно. Проте він посилив сподівання реформ серед крихітної лібе-
ральне настроєної групи імперської еліти, й у грудні 1825 р., зразу після його смерті,
купка дворян із метою встановлення конституційного правління вдалася до спроби
державного перевороту. І хоч повстання декабристів зазнало нищівної поразки,
• нового імператора Миколу 1 глибоко вразив цей виклик, кинутий його владі, й він
вирішує більш, ніж будь-коли, посилити контроль над своїми підданими.

Закоханий у військову муштру, Микола 1 намагається впровадити у цілому су-
спільстві дисципліну й порядки милої його серцю армії. З цією метою він розширив
бюрократичний апарат і у 1826 р. впровадив Третій відділ імперської канцелярії —
першу російську таємну поліцію. Він також наказав утворити жандармерію, тобто
регулярну поліцію, і значно посилити цензуру. Ці заходи призвели до того, що Росія
під час царювання Миколи 1 вступила в період, який великий російський історик Ва-
силь Ключевський назвав «ерою найбільшого бюрократизму в нашій історії».

^ Російська імперська присутність на Україні. Прихильники російського самодер-
жавства часто виправдовували його доцільність великими розмірами та багатона-
ціональним складом імперії. Найвиразніше це сформулював один із найславетні-
ших серед багатьох українців, які стали на службу імперії, крім того, знаний як
патріот рідної йому України — князь Олександр Безбородько: «Росія — це країна
самодержавна. З огляду на її розміри, різноманітність населення та звичаїв і багато
інших міркувань самодержавство постає для Росії єдиною природною формою
управління. Всі заперечення цього твердження безплідні, позаяк найменше по-
слаблення самодержавної влади призводе до втрати багатьох провінцій, до по-
слаблення держави й принесе людям незліченні лиха». Виходячи з таких поглядів,
чиновництво правило імперією так, ніби вона складалася лише з одного народу —
росіян,— та ігнорувало відмінності національного походження та історичних тра-
дицій багатьох інших її підданих.

Оскільки за своєю мовою й культурою українці були близько спорідненими
з росіянами, то уряд незабаром став розглядати Україну як по суті російський край.
Коли б в імперського урядовця хтось запитав (щоправда, небагато людей від-
важилися б зробити це), за яким правом управляє Росія великою частиною укра-
їнських земель, відповідь була б подібною до напису на медалі, викарбуваній у 1793 р.
на честь Катерини II: «Я повернула те, що було відірване». У такому розумінні Украї-
на завжди була невід'ємною частиною Росії, деякий час відділеною від неї в силу
історичної «випадковості». Відмінності, що існували між росіянами та українцями,
переконував би імперський бюрократ, виникли саме внаслідок цього тимчасового
відокремлення. Тепер, возз'єднавшись із росіянами, українці, або «малороси», по-
винні втратити свої відмітні риси й стати «справжніми росіянами». Відтак політика
уряду, спрямована на прискорення цього «природного» процесу, проводилася
аж до самого розпаду імперії.

Конкретною й повсюдною ознакою імперської присутності на Україні була армія.
її численні залоги й форти усівали всю країну, а її командири обкладали населення
обтяжливими повинностями. Найстрашнішою військовою повинністю був призов до
армії, впроваджений на Україні у 1797 р. Для тих невдах, які потрапляли до рук вер-
бувальників, термін служби становив 25 років. Через нелюдську муштру й часті
війни такий термін вважали рівносильним смертному вироку. Не дивно, що рекру-
тів нерідко перевозили закованими в кайдани, а пани карали найнепокірніших крі-
паків, віддаючи їх у солдати.

Продовжуючи мілітаристську політику в управлінні країною, Олександр 1 та його
фанатично відданий авторитарним методам міністр Олексій Аракчеєв у період
між 1816 і 1821 рр. почали засновувати ненависні військові поселення. Близько
500 тис. солдатів отриманій наказ будувати поселення на зразок військових таборів,
у яких кожний аспект приватного життя, у тому числі дозвіл на шлюб та інколи
навіть право мати дітей, підпорядковувався суворим і докладним інструкціям.
На Україні існувало близько 20 таких поселень. Проте ці задушливі порядки дали
протилежні очікуваним плоди й до 1857 р. більшість військових поселень було
розформовано. Це був досить промовистий приклад намагань царської бюрократії
підпорядкувати цивільне життя військовій дисципліні.

Процес упровадження на українських землях імперських структур влади почав-
ся ще в 1770-х роках, але остаточної форми він набув лише в 1830-х. Тоді Україну
було розділено на дев'ять губерній, які складали три окремих регіони. До Ліво-
бережної України, де традиції козацтва й старшини виявлялися найдужче, входили
Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії; нещодавно захоплене Правобе-
режжя, де польська шляхта, як і раніше, заправляла суспільно-економічним життям
українських селян і де в містах проживали переважно євреї, складалося з Київської,
Волинської та Подільської губерній; нарешті, новоосвоєний Південь, що колись
належав запорожцям і Кримському ханству, поділявся на Катеринославську,
Херсонську й Таврійську губернії. Кожна губернія ділилася на повіти, що в свою
чергу включали міста і села.

Ієрархія урядників, котрі правили в цих адміністративних одиницях, була однако-
вою в усій імперії. На чолі губерній стояли губернатори, призначувані царем. Гу-
бернаторові допомагали чиновники, що займалися такими справами, як громад-
ський порядок, освіта та податки. Верхній прошарок адміністративного апарату
переважно складався з професійних чиновників. Проте на повітовому рівні й нижче
багато урядовців — зокрема начальник жандармерії, предводитель дворянства, суд-
ді — обиралися місцевими дворянами із свого середовища. Імперії просто браку-
вало професійних чиновників для задоволення всіх своїх потреб.

Узагалі нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст
України, більшість із яких користувалися самоврядуванням згідно з давнім Магде-
бурзьким правом. У 1835 р. Київ останнім серед міст утратив особливий статус.
що передбачався цим правом. Відтоді більшість українських міст перейшли в під-
порядкування губернській адміністрації. На найнижчому адміністративному рівні —
в селі — за дотримання законопорядку відповідало місцеве дворянство.

За соціальним походженням члени адміністрації, котра здійснювала щоденне
управління на Україні XIX ст., головним чином були бюрократизованими дворяна-
ми. Найвищі посади, такі як губернаторська, звичайно обіймали урядовці із впливо-
вих аристократичних родів, у той час як посади середнього рівня займали середні
дворяни. Скромні пости діловодів і писарів були сферою міщан та синів священиків,
Селяни майже ніколи не підіймалися навіть до найнезначнішої посади.

Етнічний склад бюрократії на Україні змінювався залежно від регіону. На Ліво-
бережній Україні, де нащадки старої козацької старшини отримали дворянські
права, серед найвищих урядовців траплялися такі добре відомі українські прізвища.

як Милорадович, Миклашевський, Кочубей, Завадовський, Капніст і Полетика. На
Правобережжі переважали поляки та росіяни. На Півдні, куди стікався люд з усієї
імперії, чиновництво за своїм походженням було дуже різноманітним, хоч і тут пере-
важали росіяни. Цікаво, що неросіянин, пристаючи до лав чиновників, як правило,
русифікувався й при цьому ставав більш «російським», ніж самі росіяни.

Імперська бюрократія була організована на військовий зразок — зі своїми чина-
ми та мундирами, її представники нерідко «славилися» здатністю плазувати перед
начальством і водночас принижувати підлеглих. За відсутності конституції, що за-
хищала б права особи, чиновник міг втручатися у приватне життя людей, що часто
й траплялося. Малоприємна присутність чиновництва дещо пом'якшувалася його
відносно невеликою чисельністю: порівняно бідна Російська імперія могла дозволи-
ти собі утримувати на кожні 10 тис. населення лише близько 12 чиновників. На За-
ході це співвідношення було у три-чотири рази більшим.

Нездатність російського уряду забезпечувати своїх чиновників достатньою плат-
нею породжувала корупцію, на яку він мовчки закривав очі, особливо на корупцію
місцевих масштабів. Доки чиновники забезпечували казну визначеною сумою гро-
шей, уряд мало хвилювало, скільки грошей вони здирали з населення собі. Але
якщо росіяни вже звикли нести тягар бюрократизованої системи, то для українців
початку XIX ст. це явище було ще новим і чужим. Можливо, цим і пояснюється
той факт, що саме українець Микола Гоголь у своїй знаменитій п'єсі «Ревізор»
(1836 р.) створив таку блискучу сатиру на імперську бюрократію.

До царя Миколи 1 (1825—1853) в Російській імперії існував лише неофіцій-
ний та несистематичний поліцейський нагляд. Але у 1826 р., як вже було сказано,
вражений повстанням декабристів, цар заснував Третій відділ власної його імпера-
торської величності канцелярії, започаткувавши регулярну таємну поліцію. Хоч її
основний персонал спочатку був відносно невеликим. Третій відділ наймав числен-
них донощиків, які ходили по ярмарках, шинках, відвідували університетські лекції
та інші громадські зібрання й звертали прискіпливу увагу на погляди й поведінку,
що викликали підозру. Цензура як засіб придушення потенційної опозиції вико-
ристовувалася в Росії завжди, але за правління Миколи 1 вона стала суворішою,
ніж будь-коли; зокрема, діяли спеціальні комітети, котрі ретельно перевіряли все,
що виходило друком. Намагання царя поставити під контроль недозволені ідеї дали
підстави найвизначнішому поетові України Тарасу Шевченку з іронією зауважити,
що «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує».

І все ж попри свою репресивну природу імперія ніяк не була суто поліцейською
державою. Скорумповане, малоефективне й розкидане по величезній території чи-
новництво не могло й не бажало виконувати всі інструкції, які потоком лилися із
столиці. Завжди можна було знайти чиновника, що із доброти чи за хабар міг закри-
ти очі на незначні порушення закону або ж пом'якшити призначений вирок. До
того ж тим небагатьом, хто мав для цього досить грошей, дозволялося подорожува-
ти за кордон; відтак серед правлячої верхівки поширювалися західні впливи, що теж
пом'якшувало несправедливості режиму.

^ Малоросійська ментальність. Багатьох представників колишньої української
старшини вражали могутність і велич імперії, приваблювали можливості блиску-
чої кар'єри, а їхнє самолюбство тішила свідомість власної належності до дворян
Російської імперії. Тому їх не треба було надмірно заохочувати бути вірнопід-
даними государя-імператора. Для таких Україна стала чимсь ледве більшим від
частини, хоч і дорогої, імперського цілого, а український народ — лише «плем'ям»
російського народу. Вони були байдуже чи навіть вороже настроєні щодо будь-яких
політичних дій, котрі спиралися на ідею осібності України. Типовими для «малоро-
сійської ментальності» е слова Віктора Кочубея — українця, який належав до най-

ближчого оточення імператора: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин,
ніж хто інший... Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими мірку-
ваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (України.— Авт.) з точки зору спіль-
них інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують».

Малоросійська ментальність зазнала нещадної критики з боку істориків націо-
налістичної школи XX ст. Вячеслав Липинський, провідний у 1920-х роках прихиль-
ник ідеї українського елітизму й державності, казав, що ця ментальність — типовий
комплекс народів, які не мають своєї держави. Він доводив, що, виступаючи за
асиміляцію в Російській імперії, малороси часто зрікалися деяких найкращих рис
українця, водночас засвоюючи багато з найгірших рис росіянина. Та лишається
незаперечним той факт, що «малоросійська» самосвідомість цілком переважала се-
ред української знаті, а самі українці часто були найбільшими ворогами ідеї укра-
їнської самобутності.

Політичні події

На початок XIX ст. Російська імперія спромоглася, на власне щастя, стати міц-
нішою і сильнішою структурою. Для царського режиму наближався час суворих
випробувань.

^ Вторгнення Наполеони. Найтяжчим виявився перший удар, коли у 1812 р. на
Росію напала 640-тисячна армія Наполеона. Як добре відомо, Росія змогла, що-
правда ціною великих зусиль і втрат, не лише відбити загарбників, а й відкинути
їх аж до Парижа. На Україні наслідки навали були порівняно невеликими. Частина
Наполеонових сил вдерлася на Волинь і завдала там значних збитків. У своїй пере-
важній більшості українці охоче відгукнулись на заклик царя піднятися на війну.
На Лівобережжі швидко зібрали кілька полків добровольців, організованих на зра-
зок козацьких. Широка підтримка цих формувань свідчила не лише про готовність
українців захищати імперію, а й про популярність козацьких традицій. Проте хо-
дили також чутки, нібито деякі нащадки козацької старшини проголошували тости
за здоров'я Наполеона з надією, що він розіб'є царську імперію. Аналогічні випадки
досить часто траплялися і в недалекому минулому. Вже йшлося про те, що
у 1791 р. Василь Капніст таємно їздив до Пруссії з марною надією заручитися під-
тримкою в повстанні українців проти царя. Однак антицарські настрої були явищем
винятковим, і величезна більшість українців вірно й завзято боронили імперію.

^ Повстання декабристів. Багато царських офіцерів, які брали участь у наполео-
нівських війнах в Європі, зазнали впливів політичних інститутів і цінностей Заходу
й стали їхніми прибічниками. Повернувшись із перемогою, вони сподівалися, що
начебто ліберальний Олександр 1 упровадить в Росії реформи на західний зразок.
Але цей незбагненний правитель натомість доручив управляти країною таким ре-
акціонерам, як Аракчеєв. Глибоко розчарувавшись, невелика група самовідданих
армійських офіцерів, переважно представників найзнатніших родів Росії, утвори-
ли таємні товариства, що ставили собі за мету повалення самодержавства і встанов-
лення конституційного правління.

Перше таке товариство — «Союз порятунку» — було засноване у Петербурзі
1816 р. Десь через п'ять років воно розкололося на дві окремі групи. Аристократичне
Північне товариство, що й надалі перебувало у Петербурзі, продовжувало розвивати
республіканські ідеї. Не маючи сильного проводу, воно зробило небагато. Зате Пів-
денне товариство з осередком у Тульчині, на півдні України, де служив його ке-
рівник — полковник Павло Пестель, діяло ефективніше. Людина залізної волі та не-

абиякого таланту, Павло Пестель переконав приєднатися до його організації іншу
таємну групу — Товариство об'єднаних слов'ян. Серед проводу «Об'єднаних
слов'ян» було двоє українців — брати Борисови з Полтави. Пестелю також вдалося
схилити до співпраці революційну польську групу, що діяла на Україні. Таким чи-
ном, Південне товариство до 1825 р. з майже ЗО офіцерів-змовників зросло до
близько 160.

Сформульована в документі під назвою «Руська правда» програма Пестеля була
більш радикальною, ніж програма північних конституціоналістів. Вона передбачала
скасування всякої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства
країни, провід революційної верхівки, сувору централізацію управління. Незважаю-
чи на те, що сам Пестель діяв на Україні, його ідеї не відбивали інтересів неросій-
ських народів імперії. Він стверджував, що за винятком поляків з їхньою високороз-
виненою культурою всі інші національні меншості повинні підлягати русифікації.
Зокрема щодо українців він прямо заявляв: «Малоросія ніколи не була й бути не
може самостійною... Відтак вона повинна поступитися своїм правом бути окремою
державою». Аналогічних поглядів в українському питанні протягом багатьох поко-
лінь додержуватимуться й інші російські революціонери.

Члени Товариства об'єднаних слов'ян не поділяли централістських уперед-
жень Пестеля, схиляючись до ідеї реорганізації імперії на федеративних засадах.
Але хоч і серед проводу «Об'єднаних слов'ян» були українці, сама Україна не фі-
гурувала в числі членів майбутньої федерації. Проте є свідчення про діяльність у той
же час іншого, не зв'язаного з Пестелем таємного товариства, яке складалося з
українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич, предводитель полтавського
дворянства. Його програма грунтовно обстоювала ідею відновлення української
автономії.

Смерть Олександра 1 в грудні 1825 р. зненацька застигла ідеалістично на-
строєних революціонерів-дилетантів як Північного, так і Південного товариств.
Подолавши глибоку розгубленість, керівники Північного товариства зібрали під
своїм командуванням у Петербурзі кілька тисяч війська і вдалися до спроби скинути
нового царя Миколу 1. Це повстання провалилося, а всіх його провідників заарешту-
вали. На Україні Південне товариство мало трохи більший успіх. Оскільки Пестеля
заарештували незадовго до повстання у столиці, провід у товаристві перейшов до не-
рішучих Бестужева-Рюміна та братів Муравйових-Апостолів. Хоч вони й змогли
переконати близько тисячі своїх солдатів приєднатися до повстання, більшої під-
тримки з боку солдатів та селян вони не дістали. Після тижня безцільних блукань
по Київщині їхні сили були розбиті вірними царю військами. Так повстання
декабристів — цей перший в історії імперії революційний вибух — зазнало ката-
строфічної поразки.

^ Польське повстання 1830 р. Згодом Україна стає ареною нового повстання.
У листопаді 1830 р. таємне товариство молодих польських офіцерів, натхнених
революціями, що розгорталися у Франції та Бельгії, підняло у Варшаві повстання
проти росіян. Але після перших успіхів енергія поляків ослабла внаслідок внутріш-
ніх конфліктів. На початку 1831 р., сподіваючись поширити свої дії на Правобережну
Україну, де глибоко вкорінилася польська шляхта, повстанці рушили на Волинь.
Хоч відсутність підтримки й наступ росіян змусили їх відступити у Східну Галичину,
близько 5 тис. шляхти Правобережжя намагалися продовжити боротьбу.

Було очевидним, що поляки не зможуть перемогти без підтримки народу, тобто
українських селян. Намагаючись заручитися допомогою настроєних проти царату
росіян і українців, поляки проголосили знамените гасло: «За нашу і вашу свободу».
Проте, щоб переконати українське селянство стати на бік ненависних польських
панів, потрібно було щось більше, ніж гасла. Деякі польські повстанці закликали

звільняти кріпаків і цим привернути селян на свій бік, але більшість шляхти відкинула
цю думку. Як наслідок, селяни Правобережжя переважно трималися нейтральних
позицій, у той час як деякі скористалися нагодою помститися польським панам.
У 1830—1831 рр. багато польських селян також відмовилися підтримати шлях-
ту, демонструючи тим, що навіть у польському середовищі національна свідо-
мість і почуття солідарності ще не проникли в маси. До середини 1831 р.
повстання було придушене. Але ще багато років після нього таємні польські то-
вариства організовували змови проти царя.

Треба сказати, що в цих змовах і повстаннях було дуже мало спільного з до-
лею українців як таких, хоч і відбувалися вони на українській землі. Вже сам
цей факт промовисто свідчив, наскільки невиразною й малозначущою стала в Ро-
сійській імперії початку XIX ст. політична вага України та українців.

 

  1   2   3

Схожі:

Владою icon1. Україна під владою імперії
Західноукраїнські землі в першій половині ХІХ століття під владою Австрійської імперії
Владою iconВладою
У російській Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так І за
Владою iconВладою
Наприкінці XIX — на початку XX ст національне свідомі західні українці почали називати себе
Владою iconРозділ  об ُ єктивні ознаки зловживання військовою службовою особою...
Додатки   202
Владою iconАвтореферат розісланий «17»
Правовий статус жертв правосуддя та зловживання владою як особливий вид правового статусу людини
Владою icon2. Військова дисципліна. Її сутність та значення
...
Владою iconВсеукраїнський студентський архів
По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української...
Владою iconСемінар 5 Українські землі під владою Російської та Австрійської Імперій у 19 – поч. 20 ст
...
Владою iconПолітичний режим як механізм формування та функціонування політичної влади
По суті це поняття означає, як уряд користується владою, контролює й управляє процесами в суспільстві. Політичні режими розрізняються...
Владою iconКомбриг нестор махно /З І сторії першого союзу махновців Радянською владою/ Препринт №3 /15
Верстюк Владислав Федорович кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії ан урср
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
nauch.com.ua
Головна сторінка